Військове правління , політичний режим, за якого військові як організація мають перевагу над владою. Використовуваний тут термін військове правило є синонімом військового режиму і стосується підтипу авторитарного режиму.
Більшу частину історії людства приєднання військових до влади було б зайвим, оскільки майже всі політичні режими у великомасштабних суспільствах домодерного періоду зливали військову, релігійну, економічну та монархічну владу. Поділ військової та цивільної влади та розвиток професійних бюрократичних збройних сил в європейських державах у 18-19 століттях породило сучасне розуміння військового правління.
Не всі авторитарні режими передбачають військове правління. У 20 столітті найбільш репресивні недемократичні режими, зокрема нацисти в Німеччині та сталінський режим в Радянському Союзі, були партійними диктатурами, в яких цивільний контроль над військовими органами був добре встановлений. Інші типи авторитарного правління, що відрізняються від військового, включають традиційні (наприклад, абсолютистські монархії) та персоналістичні, або «султаністичні» режими.
З кінця Другої світової війни військове правління відбувалося майже виключно в країнах так званого світу, що розвивається. Теоретики модернізації, впливові в 50-х і 60-х роках, спочатку були впевнені, що нові незалежні країни Близького Сходу, Африки та Азії (а також Латинської Америки) переростуть у капіталістичні демократії з цивільним контролем над військовими. Ці очікування зруйнувала хвиля військових переворотів, що досягла свого розквіту в 1960-х і 70-х.
Витоки військового панування
Аналіз обставин, що призводять до зростання військового панування, достатній. Емпіричні дослідження показують, що не існує прямої залежності між розміром військових чи її бюджетом та схильністю до захоплення влади. Крім того, причини ієрархічних переворотів (очолюваних вищим командуванням), як правило, відрізняються від причин переворотів, очолюваних молодшими офіцерами (ті, що мають звання або еквівалент капітану армії або нижче). Набагато кориснішим є розрізнення факторів, що є внутрішніми для збройних сил, внутрішніми політичними змінними та міжнародним впливом. У першій категорії порушення військової ієрархії цивільними політиками, розширення можливостей військових чи почуття місії та посилене почуття загрози можуть спричинити перевороти. Що стосується внутрішньої політики,спостерігався високий ступінь політичного конфлікту (особливо етнічного та релігійного), економічних криз, слабких політичних партій (особливо правих партій) та державних установ з низькою дієздатністю, що передували військовим захопленням. Важливим у цій категорії є також імідж військових у національній політиці та, зокрема, ступінь народного ототожнення військових з певними позитивними національними цінностями. На міжнародному рівні загроза війни або поразка у війні, зовнішня політична та військова допомога та сприятливе міжнародне середовище, включаючи військове панування в сусідніх країнах та міжнародне визнання військових режимів, можуть сприяти переворотам. "Ефект каскаду" спостерігався в деяких регіонах, внаслідок чого військове правління, вперше встановлене в одній країні, виникає в інших місцях у наступні рокищо веде до співпраці між військовими режимами. (Наприклад, за переворотом 1964 р. В Бразилії відбувся переворот в Аргентині в 1966 р., За переворотами в Чилі та Уругваї в 1973 р. Та за черговим переворотом в Аргентині в 1976 р.)
Конкуренція наддержав була, ймовірно, важливим фактором розповсюдження військових режимів, що спостерігалися під час холодної війни. Великі обсяги військової допомоги з боку Сполучених Штатів та Радянського Союзу посилили військовий потенціал у союзних або «клієнтських» державах. У сфері впливу США посилений акцент на загрозах внутрішньої безпеки внаслідок Кубинської революції (1959 р.) Сприяв збільшенню безпосередньої участі військових у політиці. З часу закінчення "холодної війни" та розпаду Радянського Союзу в 1991 р. У країнах, що розвиваються, спостерігається помітне зменшення кількості військових режимів.
